Яку піцу ви хочете?

Ірванець, звичайно, пристидив мене, що я не знала, який сором, що ж таке "лібенкрафт" з німецької. Але виявися милим, і смішним, і сумним, дотепним, лаконічним і влучним. Як він говорить сам про себе – "я не перший, не останній, не найгірший, не найкращий". Розмова про літературу, лінь, натхнення та дещо інше.

На лекції минулого тижня ви розповідали міфи про письменників. Особисто для вас важливо боротися з ними та спростовувати, чи вас тішить та забавляє людська безпосередність?

Ну не те, що вона мене тішить, бо інколи якісь такі відверті дурниці люди думають про письменників. Я просто знаю, що не в змозі їх розвінчати, чи переконати людей у протилежному. Тому що я не ставлю собі це за мету.

Я ще багато чого не розповів у рамах тієї лекції, тому що є ще інші спостереження. Дуже часто, наприклад, зустрічаєш людину, якщо ти, не дай боже, розколовся і сказав, що ти письменник, тобі зразу кажуть: «Ой, а ви знаєте, напишіть книжку про моє життя. В мене таке цікаве життя!».

І я просто їх зауважую, фіксую, можливо, потім по змозі намагаюсь їх якось опрацювати, щось використовую в літературі, щось використовую просто у своїй практичній діяльності, у щоденному житті. Це просто були мої психологічні нотатки.

Завдання письменника – фіксувати такі речі, зауважувати, а вже на базі цих спостережень я зміг розповісти цю лекцію тиждень тому.

Вам хотілося, щоб у вас були послідовники та наслідувачі?

Я не думав над цим. Взагалі, наслідувачі, послідовники – це звучить ніби відповідально.

У молодості письменник неодмінно когось наслідує, інакше не буває. Я за першою освітою педагог, і знаю, що всяка освіта це є гра, це мавпування, це уподібнення. Я, коли починав писати, у 18-19 років, в принципі вмів перейняти та скопіювати будь-чий інший чужий стиль, і вмів дуже добре писати «під когось», так, що майже не відрізниш.

Але чи потрібні мені наслідувачі? Та ні, я без них не вмираю, обходжуся. Але ясно, що молоді поети точно когось наслідують, так само, як це роблять і молоді художники, мабуть, і молоді музиканти. Я не хочу дуже високо себе ставити, але напевно хтось намагається писати «під Ірванця», я цього не виключаю.

На вашу думку, за яким критерієм вас обирають читачі? Ваше ім’я працює на вас?

Я взагалі не певен, що вони мене обирають. Як казав Енді Уорхол, кожен нікчема має в житті свої 15 хвилин слави. У мене ці 15 хвилин слави були, коли я працював на П’ятому каналі, це було в рамках програми «П’ять копійок» з Романом Чайкою. У мене в кінці було дві хвилини такого сатиричного віршика на політичну тему.

Тоді мене впізнавали. Навіть були якісь конкретні преференції. Колись ми з дружиною їхали в Білорусь з вокзалу. Цілий день я бігав по місту, голодний, вона так само, ми сіли в вагон, а ще 20 хвилин до відправлення. Я біжу у піцерію навпроти, щоб узяти якусь піцу. І бачу, що стоїть черга, і я не достоюся.

І тут до мене підходить дівчинка і каже: «Ви ж Ірванець з П’ятого каналу? – «Так». – Яку піцу ви хочете?»

 Вона швидко записує складники, і робить мені піцу поза чергою. Це була найбільша преференція, коли я щось мав завдяки своєму прізвищу. Але це не література. Це телевізійна популярність, яку треба відділяти від літератури.

Творче натхнення існує в межах прозової літератури? Як у вас відбувається творчий процес – з музою чи без?

Однозначно, натхнення мусить бути. Інша справа, що професійний письменник має вміти добре писати і без натхнення. Це вже як техніка. Але коли є натхнення, це вже звичайно краще.

Прозова творчість вимагає набагато більше роботи, часу. І тому відповідно ти знаєш, що якісь сторінки тобі йдуть просто легко, швидко і багато, а над якимись ти сидиш і тупо дивишся на монітор, бо зараз вже ніхто не пише ручкою чи на друкарській машинці.

Тобто з натхненням воно краще йде. Але без натхнення теж доводиться писати, тому що натхнення не щодня і не щомить. Натхнення завжди плюс, але воно не завжди є.

Є речі, які вас дратують у так званій літературній тусовці?

Я не дуже тусовочний. В мене літературна тусовка – це мої найближчі друзі, а вони мене не дратують. Той самий Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Олександр Бойченко. Це просто дуже близькі мені люди, це друзі насамперед, а друзі не дратують, за якимись рідкісними винятками. Із друзями, все таки, завжди комфортно.

А так, щоб я десь дуже сильно тусувався, то ні. Я буваю на якихось більших зібраннях і почуваю себе комфортно. А коли починаю почувати себе дискомфортно, то просто залишаю цю компанію.

У вас є, чим докорити вашим колегам?

Я не сварливий і не конфліктний чоловік. Коли мені щось конкретне не подобається, то я намагаюся від цього відгородитися і цього позбутися. Але я не буду ніколи вказувати людині «Ти щось робиш не так», тому що я дуже не люблю, коли мені вказують, що я щось роблю не так на думку інших. Я дуже шаную свободу – і свою, і інших.

Чи втратили ви читацький пієтет, ставши письменником?

Знову ж таки, тут все спирається в професіоналізм. Так, коли я читаю добрий текст, я по-доброму, по-білому заздрю авторові: «От, блін, як викрутив! От, як завернув! От молодець! От, як володіє мовою!».

Але у мене це було з молодих років, навіть з дитинства – хіба що не так чітко сформульовано. Наскільки я пригадую, я вмів відрізнити добрий текст від поганого. Інша справа, що в часи моєї молодості поганого було дуже багато, всякого мотлоху, і такого мотлоху я замолоду багато перечитав. Література була дуже обмежена, і добра література теж була, але її слід було пошукати.

Як і чим у вашій творчості люди можуть допомогти або нашкодити вам?

Ясно, якщо в момент, коли ти працюєш, стається щось таке, що тебе вибиває, то це дратує. Але я працюю вдома, наді мною не ходять перехожі, не гуляють люди з собаками, не бігають діти. У мене більш-менш сприятлива атмосфера для роботи.

Мені байдужа думка критиків про мене, за винятком моїх друзів. Я шаную думку тих людей, про яких я знаю, що вони самі вміють робити добрий текст. Я їх шаную як професіонал професіонала.

А думка якого-небудь критика, який зліпив рецензію на замовлення за 50-доларовий гонорар мене абсолютно не обходить. Якщо щось роздратувало, то я просто не подам цьому критикові руки. Але навіть цього не буду робити демонстративно – непомітно десь відійду вбік, або шасну на другий бік вулиці. Я би не сказав, що є якийсь такий вплив людей на мою творчість.

А ви читаєте критику на себе?

Коли трапляється. Зараз же все переходить в Інтернет–простір. Я не настільки честолюбний, але, може, один, два, три рази на місяць я набираю своє ім’я та прізвище в гуглі або яндексі. Там є посилання по ревалентності та по даті.

Якщо по даті, то ти бачиш останнє, що про тебе написали. Я пробігаю очима. Зазвичай, це такі рецензії, які зовсім не рецензії, а прості повідомлення «Ірванець презентував свою нову книжку», бла-бла-бла. А часом бувають якісь більші, ґрунтовніші рецензії, і тоді я їх прочитую. Звичайно, мені цікаво знати, що думають люди про те, що я написав.

Конструктивна критика трапляється?

Так. Досить часто. Десь, може, третина. Третина є різко негативної критики людей, які мене не люблять як людину, як особистість. Третина є ніякої, нейтральної критики. Третина позитивної. Ну так приблизно. Не точно 33,3, але десь коло того.

Хотіли б бути зараженим хворобою Лібенкрафта? Внутрішній зір, статус вигнанця, і паралелі з Царем Едіпом представлялися в позитивному контексті?

Мабуть, я це писав із погляду інфікованої людини. І навіть не просто інфікованої, а з погляду людини, яка передуває в рецидиві цієї хвороби. 

Ви лінива людина?

Порівняно з іншими – звичайно. Наприклад, Юрко Андрухович – чоловік мого віку (між нами навіть менше року різниця, якісь там дев’ять місяців), але він написав уже п’ять чи шість романів. Любко Дереш, який удвічі молодший за мене, теж написав п’ять романів. А я написав два. Ясно, що в цьому, порівняно з ними, я лінивий. Але ж скільки ходить 50-літніх людей по світу, які не написали жодного роману.

А є сенс цього порівняння?

Це я кажу на рівні арифметичного підрахунку. Порівняння включає перед усім заздрість, а я чоловік не заздрісний. «Ой, той отримав премію. Купив машину, дачу». Я про це чесно не думаю, абсолютно.

Я порівнюю дійсно арифметично. Із іншого боку, той самий уже покійний нобелівський лауреат Жозе Сарамаґо свій перший роман видав, здається, чи не в 55 років. Є різні випадки, люди по різному приходять у літературу. Знову ж таки, я не перший, не останній, не найгірший, не найкращий.