Зачарований Crystal Hall, або казки ближнього зарубіжжя

Ця литовська дівчинка із рудою посмішкою і хитрим волоссям приїжджає до Києва втретє. Двічі – в рамках MolokoMusicFestival та Гогольfest, на цей раз – із презентацією нового альбому «Mutabor». І втретє захоплює Київ магічною харизмою та не зірковою наївністю «Вам не скучно?» Інколи, оговтавшись від концертного сп’яніння, я намагалась осягнути, на що ж здатна київська публіка?

  А здатна, як видалось, на багато що. Литовську співачку приймали тепло, гаряче, а то й дещо фанатично. Не встигла Аліна сісти за клавіші, впевнений чоловічій голос із зала зізнався їй в коханні, а за ним покотилася ціла купа ніжних вигуків (бо, вибачте, до Земфіри, що виступала трохи раніше, долітали дещо гучні та істеричні, далекі до ніжності, «восторганія»).  Такий прийом вразив і саму Аліну, що збентежено, а потім зніяковіло-радісно помічала знання публікою майже всіх текстів. Співачка дивується і зауважує, що нічого для звернення уваги до своєї персони не робила і не робить. "Я не уверена, хочу ли сказать людям что-то конкретное, и могу ли сказать хоть что-то. Я просто пою песни". ("Коммерсантъ")

Виступ відбувся 15 жовтня в клубі CrystalHall, з помірною ціною білетів і помірно заповненим залом. Із декількахвилинним запізненням на сцену вийшли віолончеліст Патрік Зіделевікус, гітарист Ауримус Дрюкас і Аліна в червоному  платті, яка швидко проковзнула до електричного фортепіано. Зворушливі пісні подіяли як гіпноз на публіку, атмосфера стала зачарованою та казковою. До речі, щось спільне із шаманськими наспівами в піснях таки простежується: голосові імпровізації, помірні похитування Аліни за синтезатором – немов причаровує, немов ворожить та чаклує, дзвіночок у її руках, що раптово пробуджував від оніричних станів.

Упродовж концерту на екранах транслювалися чорно-білі відео інсталяції. Створили все це диво литовські парубки на чолі із Рудольфасом Левулісом. Роботи творчого об’єднання pvz.lt не те, що розбавили концерт, а зробили його концептуально виваженим, в одному руслі та в одному настрої. На екранах постійно рухалось багато різного люду – від малят у дитсадочку, що старанно танцювали у чешках, до дев’яносторічних, що не менш старанно віджималися на стадіоні. Рухались всі, змінюючи темп, не музичний, а рецептивний: в уповільненому кадрі танцює підліток-скейтер, в наступну мить його змінює енергійна дівчина на шесті, а закінчується все – веселим мужчиною, що напідпитку зображає із шваброю щось подібне до танцю вже згаданої енергійної дівчини. Співала, кривлялася і сама Орлова. На цих відео інсталяціях – постійний рух, постійний контраст, як голос Аліни, як незвичайна і холодна музика, як сенс її текстів, як «Silkas» і «Fireflies».

Окрім пісень із нового альбому «Mutabor», що влітку вийшов у Литві, а восени – в Росії, публіка насолоджувалась композиціями із дебютного альбому «Дика собака Бінго». Концерт «видихнувся» музикантами на одному подиху, однак київські шанувальники ревно не хотіли відпускати литовську гостю. Остання не довго тримала інтригу і зіграла короткий біс, закінчивши виступ цоєвською «Кукушкою».

 Вражає навіть не постійна усміхненність Аліни, не її «голова, как керосиновая лампа на плечах», не строкатість відео інсталяцій та вміння загіпнотизувати публіку. Вражає та безпосередність та невимушеність, що вивільняється з неї лише при одному запитанні «Що-що зіграти?»

До казусів можна віднести проблему зі звуком та гул у залі, що заважав, інколи дратував і майже не стихав. За першу проблему Аліна вибачалась постійно, перемовлялась із звукорежисером, соромилась, посміхалась і всі їй вибачали. Може, друга проблема зачепила лише мене, однак навіть це не зіпсувало вдоволеної посмішки при виході з клубу.

Казка. Частіше б такої чарівності.